ПРО ОСОБУ ЗАПІДОЗРЕНОГО НА СТАДІЇ ДОСУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ - Scientific conference
Main page
UA PL EN

Congratulation from Internet Conference!

Hello

Рік заснування видання - 2011

ПРО ОСОБУ ЗАПІДОЗРЕНОГО НА СТАДІЇ ДОСУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

08.04.2026 21:10

[5. Legal sciences]

Author: Романюк Богдан Васильович, кандидат юридичних наук, доцент, заслужений юрист України, професор Національного транспортного університету, м. Київ



У чинному кримінальному процесі України на стадії досудового розслідування визначено лише такого суб’єкта процесу, як підозрюваний. Це важливий, але неоднозначний за своїм правовим статусом суб’єкт стадії досудового провадження. Тому з ним виникає більше проблемних правових ситуацій, ніж з іншими суб’єктами сторін у кримінальному процесі. 

Ще за кримінально-процесуальним законодавством 1960 року[1] виникали проблемні питання, що стосувалися правового статусу підозрюваного, якого законодавець у більшості випадків також називався «особою, підозрюваною у вчиненні злочину». Таким суб’єктом на той час спочатку вважалася особа, яка на стадії досудового слідства була тимчасово затримана чи заарештована ще до пред’явлення обвинувачення. 

Отже, підозрюваною визнавалася особа, до якої застосовувався тимчасовий запобіжний захід – затримання. 

Особа, підозрювана у вчинені злочину, часто згадувалася в тодішньому процесуальному законодавстві, однак як самостійний інститут вона не була закріплена, і визначення цього суб’єкта надано не було.

Коли було зібрано достатньо доказів, які вказували на вчинення злочину певною особою, слідчий виносив мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого. 

Відтак до процесуального законодавства було внесено низку змін та поправок, однак підозрюваним і надалі залишалася затримана особа, яку підозрювали у вчинення злочину. 

Пізніше (16 квітня 1984 року) цей Кримінально-процесуальний кодекс був доповнений ст. 43-1 «Підозрюваний», у якій зазначалося, що таким визнається особа, затримана «…по підозрінню у вчиненні злочину» і особа, «до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого». 

Підозрюваний мав право: «…знати, в чому він підозрюється; давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання;  мати захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання і відводи; вимагати перевірки судом чи прокурором правомірності затримання; подавати скарги на дії і  рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора, а за наявності відповідних підстав - на забезпечення безпеки».

Згодом ця норма зазнала змін, і законодавець закріпив, що підозрюваний не лише має право давати показання (як у першій редакції вказаної статті), а й має право «…відмовитися давати показання і відповідати на запитання».

Таким чином, давання показань стало його правом, а не обов'язком. Це було правильним рішенням законодавця.

Отже, відбулися певні позитивні зміни. Проте залишалася невирішеною низка інших питань щодо правового статусу осіб, які лише ставали запідозрюваними у причетності до вчинення кримінального правопорушення. Це створювало значні проблеми ще на стадії досудового розслідування, адже за чинним на той час кримінально-процесуальним законодавством існувала стадія порушення кримінальної справи постановою прокурора або слідчого. 

Тому досить часто такі кримінальні справи порушувалися не лише за фактом злочину, а й щодо конкретних осіб, однак вони формально усе-таки залишалися свідками. Відповідно, як і нині за новим Кримінальним процесуальним кодексом України [2] (далі-КПК України), вони зобов’язані були давати правдиві показання і не відмовлятися від такого допиту, адже вони ставали підозрюваними лише після затримання за підозрою у вчиненні злочину або застосування до них запобіжного заходу[1]. 

З метою вирішення цієї ситуації на практиці такі особи нерідко допитувалися як підозрювані з роз’ясненням їхніх прав, і від них не вимагалося примусового давання показань проти самих себе. Це частково пояснювалося тим, що у постанові про порушення кримінальної справи зазначалося про її порушення щодо конкретної особи та діяння, передбаченого відповідною статтею кримінального закону. 

Водночас існувала й протилежна практика, зумовлена прогалинами кримінально-процесуального законодавства.

Новий, нині чинний КПК України[2] також увів низку новел щодо зазначеного суб’єкта процесу. Зокрема, законодавець відмовився від терміна «обвинувачений», яким ставала особа, що притягувалася до кримінальної відповідальності на стадії досудового розслідування, і визначив такого суб’єкта як «підозрюваного», що слід підтримати.

Разом із тим законодавець об’єднав у межах одного процесуального статусу як особу, якій повідомлено про підозру, так і особу, затриману за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення.

Так, у ст. 42 КПК України сказано, що підозрюваним є особа, якій у порядку, передбаченому статтями 276 – 279 цього Кодексу, повідомлено про підозру, особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, або особа, щодо якої складено повідомлення про підозру, однак його не вручено їй внаслідок невстановлення місцезнаходження особи, проте вжито заходів для вручення у спосіб, передбачений цим Кодексом для вручення повідомлень. 

Водночас обвинуваченим (підсудним) нині є (ч. 2 ст. 42 КПК України) лише особа, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду в порядку, передбаченому ст. 291 КПК України.

Таким чином, за чинним КПК України, на відміну від вказаного попереднього кодексу, тепер процесуально (формально) особа набуває статусу підозрюваного після затримання та вручення письмового повідомлення про підозру відповідно до ст. 276–279 КПК України. За своїм процесуальним статусом підозрюваний є суб’єктом прав; суб’єктом обов’язків; особою, статус якої пов’язується із застосуванням заходів забезпечення кримінального провадження; особою показання якої є одним з джерел доказів у кримінальному процесі. А у п.п. 4 та 5 ч. 3 ст. 42 КПК України сказано, що: підозрюваний має право не говорити нічого з приводу підозри проти нього, обвинувачення або у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання; давати пояснення, показання з приводу підозри, обвинувачення чи в будь-який момент відмовитися їх давати [2].

Отже, за чинним КПК України особа набуває статусу підозрюваною з належними процесуальними правами дещо раніше, ніж це було передбачено попереднім кримінально-процесуальним законом. 

Проте не можна лише погодитися з тим, що особа, яка тільки затримана за підозрінням щодо можливої причетності до вчинення кримінального правопорушення, й особа, якій повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення на підставі достатніх доказів, як це передбачено п. 2 ч. 1 ст. 276 КПК України, однаково визнаються підозрюваними.

Новим кримінально-процесуальним законодавством також залишено не вирішеним і питання визначення належного правового статусу особи, яку лише запідозрюють у причетності до вчинення кримінального правопорушення і до якої ще не застосовано затримання, не обрано запобіжний захист та не повідомлено про підозру. 

Окрім цього, у чинному КПК України відсутня стадія порушення кримінального провадження, яка раніше посвідчувалася таким процесуальним документом як постанова, у якій, як уже сказано, вказувалася конкретна запідозрена особа, щодо якої розпочато досудове провадження. Ба більше, 22 грудня 2006 року Кримінально-процесуальний кодекс 1960 року був доповнений ст. 98-2 «Вручення чи направлення копії постанови про  порушення кримінальної справи», яка зобов’язувала прокурора, слідчого, орган дізнання або суддю вручити копію відповідної постанови 

особі, щодо якої  порушено справу негайно[1]. Отримавши такий документ, особа мала право вчасно вжити відповідні можливі заходи щодо свого захисту в кримінальному провадженні. 

За відсутності у чинному КПК України такої стадії як порушення кримінального провадження і встановлені замість неї лише реєстрації «джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення» (ч.1 ст. 214 КПК України), особі щодо якої розпочато таким способом досудове розслідування, нині не повідомляється. Вона може здогадатися про це лише через певний період часу в разі виклику до слідчого або отримані інформації від інших свідків тощо. Але якщо після початку розслідування певний час будуть проводитися негласні слідчі (розшукові) дії, то про таке провадження вона може не знати й ще довший час. 

Такими змінами щодо початку досудового провадження законодавець ще далі відійшов від визначення статусу запідозрюваної особи у причетності до вчинення кримінального правопорушення, що ще більше звузило його право на захист на початковому етапі досудового розслідування.

А із норм чинного законодавства випливає, що її можна допитувати як свідка і вона повинна давати правдиві показання та не відмовлятися від давання показань навіть проти самої себе. 

Правда, у п. 1 ч. 3 ст. 86 КПК України йдеться про те, що докази отримані з показань «…свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні», є недопустимими. 

Законодавцю давно слід було б зрозуміти, що таке невизнання доказів у більшості випадків суттєво не впливає на доказування у кримінальному провадженні взагалі. Такий «свідок» добре обізнаний з обставинами кримінального правопорушення й коли він на початку розслідування своїми показаннями розкриває механізм кримінального правопорушення, то він спочатку дійсно навіть суттєво допомагає органу розслідування у пізнанні самої події злочину (обстановки, обставин тощо) та пошуку інших доказів (свідків, документів, предметів) які ще не відомі слідству і можуть бути основною для організації подальшого доказування. Використовуючи отриману інформацію від запідозрюваної особи, слідчий у процесі подальшого розслідування збирає докази, які є уже допустимими та складають основну базу кримінального провадження. Після цього невизнання показань такого «свідка», який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим, уже може не впливати на визнання достатності доказів у кримінальному провадженні. 

Отже, зі сказаного випливає, що п. 1 ч. 3 ст. 86 КПК України важливий, але він не розв’язує проблему захисту запідозреної особи від самовикриття у вчиненні кримінального правопорушення.

Таким чином, за чинним кримінально-процесуальним законодавством запідозрена особа у причетності до вчинення кримінального правопорушення до її затримання чи оголошення про підозру, зовсім позбавлена права на свій захист. 

Сказане суперечить ст. 59 Конституції України про те, що кожен має право на професійну правничу допомогу. 

Хоча, як уже сказано, кримінальним процесуальним законодавством досі не врегульовано питання захисту запідозреної особи у вчинені кримінального правопорушення, проте у ч. 5 ст. 9 КПК України визначено, що Кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини [2]. Практика цього суду складається так, що захист особи визнається обов’язковим з моменту виникнення у неї необхідності в захисті. Зокрема, у рішенні від 19.02.2009 року в справі «Шабельник проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що право на правову допомогу виникає в момент, коли становище людини стає суттєво уразливим, навіть якщо її офіційно не затримано як підозрювану [3].

У літературі правильно відмічається, що від підозрюваного слід відрізняти особу, яка підозрюється у вчиненні злочину, якою може бути будь-яка особа стосовно якої вживаються інші (крім затримання і запобіжних заходів) заходи забезпечення кримінального провадження або інші процесуальні дії, що зачіпають права і свободи цієї особи [4, с. 208]. 

Раніше були пропозиції таку особу визнавати підозрюваним постановою про «…порушення кримінальної справи відносно цієї особи» [5, с. 33].

Нині висловлюються пропозиції ввести в законодавчий обіг замість поняття «підозрюваний» новий термін «підслідний» [6, с. 88 - 89]. Таку пропозицію підтримують й інші автори [7, с. 221]. 

Також вказується, що «…кримінальне переслідування особи може фактично розпочинатися до повідомлення конкретної особи про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, а тому у кримінальному процесуальному законодавстві слід передбачити право особи вважатися підозрюваною (за її заявою чи без такої) до офіційного повідомлення їй про підозру» [8, с. 153].

І такі звернення до законодавця про внесення змін до кримінально-процесуального законодавства, є повністю справедливими, адже чим раніше запідозрена слідством особа в причетності до вчинення кримінального правопорушення дізнається про це, тим більше появиться у неї можливостей для свого захисту, а найперше - це не свідчити проти самої себе, що своєю чергою позитивно вплине і на об’єктивність досудового розслідування та більш аргументоване доведення слідством її підозри у вчиненні кримінального правопорушення. 

Вважаємо, що така особа повинна мати статус запідозреної до вчинення кримінального правопорушення, оскільки термін «підслідна» має ширший зміст і стосується всього процесу розслідування. 

Запропонований термін «запідозрений» повинен стосуватися й назви статусу суб’єкта кримінального провадження, щодо якого застосовується процесуальне затримання як тимчасовий запобіжний захід. А щодо запідозреної особи, яка не затримується, кримінально-процесуальне визнання її запідозреною має відбуватися якомога в найкоротші терміни ще до визнання її затриманою чи підозрюваною. Таке визнання її процесуального статусу повинно оформлятися процесуальним документом – повідомленням у запідозрі в причетності до вчинення кримінального правопорушення. Можна ще погодитися з тими пропозиціями науковців, що особа може бути визнана запідозреною і за її власною заявою. 

Відповідно, підозрюваною особа повинна визнаватися не повідомленням про підозру, а постановою як основним процесуальним документом, яким документується важливе процесуальне рішення у кримінальному провадженні. 

Запідозрена особа повинна бути наділена процесуальними правами, які передбачені нині для підозрюваного.

Враховуючи викладене, такий суб’єкт кримінального провадження зможе бути захищеним від самовикриття та наділеним усіма можливими рівними правами для свого захисту на усіх етапах свого процесуального статусу в кримінальному провадженні як: 1) запідозрений; 2) підозрюваний; 3) обвинувачений; 4) підсудний. 

Література:

1. Кримінально-процесуальний кодекс України: Закон Верховної Ради УРСР від 28.12.1960 р. № 1001-05. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1001-05/page3

2. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13.04.2012 р. № 4651-VI. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/4651-17

3. Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Шабельник проти України" (Заява N 16404/03) від 19.02.2009 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_457#Text 

4. Мазур О. С. Інститут «підозри» у кримінальному  процесі України: історія виникнення та сучасний  стан. Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ. 2013. № 2. С. 207 - 211.

5. Рибалка О. В. Підозрюваний та обвинувачений, як суб’єкти доказування у кримінальному процесі. Адвокат. 2011. № 8 (131). С. 32 – 36.

6. Тертишник В. М. Кримінальний процес України. Загальна частина : підручник. Академічне видання. Київ: Алерта, 2014. 440 с.

7. Жук А. Процесуальний статус підозрюваного у кримінальному провадженні. Підприємництво, господарство і право. 2020. № 12. С. 220 – 225.

8. Карабут Л. В. Початковий момент реалізації функції кримінального переслідування за новим КПК. Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. 2013. № 1. С. 145 – 155.



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Another articles in this section

Сonferences

Conference 2026

Conference 2025

Conference 2024

Conference 2023

Conference 2022

Conference 2021



Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукова спільнота - інтернет конференції

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Інформаційне суспільство: технологічні, економічні та технічні аспекти становлення