Congratulation from Internet Conference!

ORCID: 0000-0003-1706-5786

Зазвичай приватне і публічне право протиставляються, оскільки вважається, що вони характеризують різні за своїм змістом підсистеми права, а тому за традиційних підходів вони пов’язані з відмінними для європейських країн континентального права відповідними напрямками розвитку систем права. Багатовікова історія поділу права на приватне і публічне бере свій початок ще за часів римського права і пояснюється тим, що публічне право належить до користі усієї держави, а приватне слугує на користь окремих осіб. У подальшому ці пояснення неодноразово доповнювалися за рахунок теорій, які називали все нові критерії і докази для такого поділу, серед них найбільш відомі матеріальні, формальні і змішані критерії, які спирались на інтерес, юридичні критерії чи їх поєднання. Оскільки узагальнені аргументи розмежування приватного і публічного права містяться на сьогодні передусім у розробках теоретиків права, важливо звернути увагу на те, які саме суспільні відносини вони називають як такі, що регулюються публічним і приватним правом. Так, під публічним правом називають підсистему права, яка регулює відносини, пов’язані з діяльністю публічної влади (державної влади та місцевого самоврядування), а приватне право характеризується як така підсистема права, яка регулює такі відносини між суб’єктами права, які прямо не стосуються публічної влади, отже, приватноправові відносини, на їх думку, пов’язані з реалізацією інтересів окремих осіб, які визнаються та захищаються правом (приватний інтерес) [1, C.145]. Спираючись на міцне теоретичне підґрунтя у розмежуванні публічних і приватних інтересів, будемо мати на увазі, що у сфері відносин інтелектуальної власності прослідковуються обидва напрями: передусім, приватно – правовий, оскільки творчість безпосередньо притаманна кожній людині від народження, а з набуттям з віком соціальних навичок додається і можливість реалізовувати свої права та інтереси; в той же час помітно у названій сфері і публічно – правове спрямування відносин, пов’язаних із реалізацією загальних інтересів усього суспільства, що має на меті як підтримку, так і поширення нових знань і технологій як «суспільного надбання» у широкому розумінні цього поняття. При цьому основним суб’єктом публічного права інтелектуальної власності є суб’єкт владних повноважень, який бере під охорону кожен твір літератури, науки і мистецтва з моменту його створення і, що особливо помітно у сфері патентного права, коли саме державний орган підтверджує чи спростовує появу нового винаходу, корисної моделі, промислового зразку чи іншого, нетрадиційного об’єкта права інтелектуальної власності. Учасники таких публічно – правових відносин, як правило, нерівні і вступають у відносини субординації, тобто відносини влади і підпорядкування. В той же час, основними суб’єктами приватного права, яким є у своїй суті право інтелектуальної власності, ми називаємо фізичних осіб, передусім, творців результатів інтелектуальної, творчої діяльності та інших фізичних і юридичних осіб – суб’єктів приватноправових відносин, які можуть бути правонаступниками, спадкоємцями тощо майнових прав інтелектуальної власності, а також ряду інших, передбачених законом, прав. Учасники приватноправових відносин юридично рівні між собою, їх взаємодія ґрунтується на координації, юридично рівному становищі учасників таких відносин. Імперативний метод регулювання публічно – правових відносин у сфері інтелектуальної власності вирізняється централізацією і субординацією, орієнтацією на спеціальні дозволи і імперативні норми, в той час як приватному праву, яке врегулювало відносини інтелектуальної власності в окремій четвертій книзі ЦК України [2], притаманний диспозитивний метод, що в своїй основі спирається на самостійність, ініціативність, можливість вибору варіанту поведінки суб’єктів, а також на децентралізацію і координацію, договір як основу такого правового режиму, значна кількість норм при цьому є диспозитивними і передбачають вибір варіанту поведінки учасниками відносин інтелектуальної власності. Наприклад, автор літературного твору вільний у виборі теми, назви, сюжету, форми твору, а винахідник – у варіантах пошуку нових технічних рішень тощо. Слід, між тим, погодитись із тим, що «водночас диспозитивний метод та інші елементи приватноправового режиму мають обмежене використання при регулюванні публічно – правових відносин, а імперативний метод та елементи публічно – правового режиму – при регулюванні приватноправових відносин» [1, C. 146]. Право інтелектуальної власності, яке формується з ряду дуже різних за своїми особливостями інститутів, відноситься до складу приватного права, зокрема як підгалузь цивільного права, що має переконливі і доведені теорією і практикою обґрунтування. Втім, не менш важливим є усвідомлення того факту, що для адекватного регулювання цих складних і різноманітних за своїми об’єктами регулювання і змістом відносин, вимагається також глибока взаємодія усіх галузей та інститутів як приватного, так і публічного права. Сучасні тенденції – соціальний конструктивізм, взаємопроникнення режимів правового регулювання відносин інтелектуальної власності, зміна кордонів між сферами приватного і публічного, глобалізація, цифровізація тощо неминуче призводять до змін у розумінні питань співвідношення публічного і приватного права у зазначеній сфері, потребують їх подальшого наукового осмислення.

Література:

1. Загальна теорія права: Підручник/За заг. ред. М.І. Козюбри.– К.: Ваіте, 2016. – 392 с.;

2. Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 р. № 435-IV. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text (дата звернення: 06.12.2025).